Типи земної кори, їх склад.

Існує 2 основні типи земної кори (ЗК): (континентальний ; океанічний ) і 2 перехідні – (субконтинентальний. субокеанічний — характерні для Тихого океану).

КОНТИНЕНТАЛЬНА земна кора (КЗК) має в своїй будові 3 шари:

ОСАДОВИЙ (потуж. 10-15 км) – виникає в результаті осідання речовини на дні океанів, морів, озер, річок і представлена вапняками, глинами, пісковиками, пісками, гіпсом, сіллю. Його підошвою є поверхня Конрада (з 1925 р.) ;

ГРАНІТНО-МЕТАМОРФІЧНИЙ (потуж. 10-20 км) – виникає в результаті кристалізації магми і представлений гранітами і породами, що виникли внаслідок метаморфізації з магматичних і осадових – гнейсами, кристалічними сланцями та ін. характеризується високим вмістом SіО2 (кремнезему).

БАЗАЛЬТОВИЙ (потуж. близько 40 км) – представлений продуктами вулканічних вивержень (базальти ) і метаморфічними породами (амфіболіти ).

ОКЕАНІЧНА земна кора (ОЗК), характерна для ложа Світового океану, також має 3 шари:

ОСАДОВИЙ (потуж. кілька сотень метрів ) – представлений глибоководними осадами (мул ).

БАЗАЛЬТОВИЙ (потуж. до 3 км).

ОСНОВНІ та УЛЬТРАОСНОВНІ ПОРОДИ (потуж. 5-6 км) – представлені габро, перидотитом, серпентинітом та ін. (вміст SіО2 до 50%).

Сполучення обох типів ЗК відбувається по-різному. На узбережжях Атлантичного, Індійського і Пн. Льодовитого океанів гранітний шар поступово з’являється в межах континентального схилу. У цьому випадку ОЗК і КЗК контактують в зоні підніжжя континентального схилу. Такий тип перехідної зони називається АТЛАНТИЧНИМ .

Для Тихого океану все не так. Тут мають місце, як уже зазначалось вище, 2 перехідні типи ЗК:

СУБКОНТИНЕНТАЛЬНИЙ (від континентального типу ЗК відрізняється меншою потужністю (20-30 км) і нечітко вираженою поверхнею Конрада):

1) осадовий шар – сотні метрів ;

2) гранітно-метаморфічний – (близько 10 км );

3) базальтовий – (10-15 км ).

Фактично, це ЗК острівних дуг – Алеутські, Курильські, Японські, Рюкю, Філіппіни.

СУБОКЕАНІЧНИЙ (має загальну потужність до 25 км і підвищену потужність осадового шару до 15 км ). Цей тип ЗК характерний для глибоководних улоговин морів (Японське, Охотське) і для деяких внутрішніх морів (Чорне, Середземне).

Субконтинентальні й субокеанічні ділянки дна океанів з’єднують між собою зони розломів. Цей складний і різкий перехідний тип ЗК, з наявністю обох вище названих, називають ТИХООКЕАНСЬКИМ.

Источник: http://helpiks.org/4-104930.html

ЛІТОСФЕРА

Типи земної кори

Земну кору вивчено значно краще, ніж глибинні сфери Землі. Як показали геофізичні дослідження, в будові земної кори беруть участь три шари порід. Верхній шар називається осадовим, бо він складений переважно осадовими породами: пісками, глинами, вапняками та ін. Поширений майже скрізь на планеті, але його товщина коливається в значних межах — від кількох метрів на виходах на поверхню давніх кристалічних порід до 15 км в Баренцовому морі. Середній шар називається гранітним за його схожість за щільністю з магматичними породами — гранітами. Поширений переважно під материками, товщина його змінюється від 0 до 20 км. Верхня частина гранітів в деяких районах, наприклад на Кольському півострові, в північних і центральних районах України, виходить на земну поверхню і доступна для безпосереднього вивчення. Нижній шар земної кори найменш досліджений, умовно названий базальтовим внаслідок схожості за щільністю з цією гірською породою. Як і осадові породи, має повсюдне поширення, а товщини його коливаються від 3 до 40 км.

Особливості будови земної кори під континентами і океанами стали причиною поділу її на два типи: континентальну і океанічну. Границя між ними не збігається з межами материків і океанів, вона проходить по океанічному дну на глибинах 2000—3500 м. Досить часто виділяють ще третій тип земної кори — перехідний: в цій зоні спостерігається чергування ділянок континентальної та океанічної кори.

Континентальний тип земної кори найтовщий. Його середня товщина 43,5 км, мінімальна, близько 20 км, — на стику з океанічною корою, максимальна, до 75 км, — під гірськими хребтами Тибету, Тянь-Шаню, Паміру. В цьому типі здебільшого добре виражені всі три шари порід — осадові, гранітні та базальтові.

Океанічний тип земної кори має малу товщину (5—20 км) при значному поширенні. Характерна його особливість — відсутність гранітного шару. Тому осадові породи незначної товщини залягають безпосередньо над базальтовими.

Для перехідного типу земної кори характерна велика контрастність, властива зонам сучасних геосинкліналей. До перехідного типу належить ділянка кори під Курильською дугою, ділянки, зайняті Чорним, Середземним, Червоним і Карибським морями, а також деякі підводні хребти. Утворення перехідного типу кори пов’язане з активним гороутворенням.

Важливі дані про будову і товщину земної кори на одних і тих самих широтах дають гравіметричні дослідження — вивчення сили тяжіння. Нагадаємо, що її величина є рівнодійною притягання маси Землі і відцентрової сили обертання планети.

Гірські хребти створюють у верхніх шарах додаткову масу і тому повинні б збільшити величину сили тяжіння пропорційно масі гір. В океанах же густина води близько 1 г/см8, тому сила тяжіння над її поверхнею повинна б бути меншою, ніж в горах. Низинні райони на суші займають проміжне положення, і тому логічно припустити, що сила тяжіння тут матиме середньоширотні значення.

Вимірювання показали, що фактично сила тяжіння на одній і тій самій паралелі скрізь практично однакова. Це означає, що в горах вона менша від нормальної, тобто тут проявляється, як прийнято говорити, від’ємна гравіметрична аномалія, на морі сила тяжіння більша розрахункової і аномалія тут додатна, на низовинах величини сили тяжіння близькі до розрахункових.

Рис. 16. Ізостазія. a — рівнина; б і в — гірські країни; г — плато; д — океан; 1 — осадові породи; 2 — гранітний шар; 3 — базальтовий шар; 4 — верхня мантія; 5 — океан; 6 — поверхня Мохоровичича (Мохо)

Такий розподіл сили тяжіння та її аномалій пояснюють ізостазією — зрівноваженням ваги земної кори різної густини на верхній мантії. Гірські хребти мають глибокі, але легкі "корені", а океанічне дно складене переважно важкими базальтовими породами (рис. 13). Якщо десь порушена рівновага від зміни навантаження, земна кора поступово спливає (наприклад при руйнуванні гір, таненні льодовиків та ін.) або занурюється в мантію, якщо її вага збільшується. Таким чином, земна кора ніби "плаває" на верхній мантії, а нижня межа кори дзеркально відображає рельєф поверхні Землі. У цьому відношенні кора нагадує айсберг в океані. Згідно із законом Архімеда, всі айсберги, щоб вони могли плавати, мають бути глибоко занурені у воду. Чим вищий айсберг, тим більша його підводна частина. Цей закон можна застосувати і для земної кори — материки мають товстішу кору ніж опущені простори океанічного дна.

Описане явище ізостазії означає, що океан — це не тільки результат наявності води в ньому; поділ земної поверхні на сушу і море зумовлений різною будовою надр Землі. Материки не можуть опуститися нижче рівня Світового океану, бо вони складені головним чином легкими гірськими породами. У будові океанічного дна переважають більш важкі породи. Таким чином, материк не може перетворитися в океан і навпаки.

Думки щодо поділу земної кори на різні типи дотримуються не всі вчені. Деякі геологи вважають, що земна кора скрізь на Землі однакова. Виявлені ж відмінності в характері проходження сейсмічних хвиль і розподілі сили тяжіння пояснюються тим, що кора під океаном зазнає величезного тиску водних мас і насичена водою. Це і змінює її властивості.

Важливі дані про будову земної кори дають відомості, одержані в процесі глибокого буріння. Так, результати аналізів гірських порід, взятих з Кольської надглибокої свердловини, виявилися досить несподіваними. Там, де за геофізичними даними передбачалася наявність базальтового шару (у зв’язку з різкою зміною швидкості проходження хвиль), свердловина пересікла світлі архейські гнейси. Це дуже змінені, чи мета-морфізовані, гірські породи осадового або магматичного походження з високим вмістом кремнезему, і, що дуже важливо, одна з головних складових частин гранітного шару. Виникає питання: невже всі здогадки геологів і геофізиків про будову глибоких надр земної кори виявилися неправильними? Ні, це не так. Надглибоке буріння ще раз показало, наскільки складні природні процеси і яка непроста будова кори. У даному випадку різка зміна швидкостей хвиль пов’язана не з переходом від гранітного шару до базальтового, а з розущільненням порід за рахунок утворення тріщин в процесі звільнення води з кристалічних сіток мінералів під впливом високого тиску і температури.

Результати глибокого буріння змінили уявлення про характер розподілу температур в надрах Землі. Раніше вважалося, що в межах Балтійського щита й у подібних йому регіонах збільшення температур з глибиною незначне. Очікувалося, що на глибині близько 7 км температура досягає 50е, а 10 км — 100°. Насправді температура виявилася значно вищою. До глибини 3 км температура збільшувалася на 1° через кожні 100 м, що відповідало розрахункам. Але далі її приріст досяг 2,5° на кожні 100 м, і, таким чином, на глибині 10 км температура виявилася рівною 180°. Допускають, що висока температура — наслідок інтенсивного теплого потоку, який іде від розігрітої мантії.

Щоб краще вивчити глибинну будову Землі, передбачається закласти кілька нових надглибоких свердловин у різних районах Землі. Деякі з них повинні досягнути границі Мохоровичича. Це означає, що в недалекому майбутньому до рук учених попадуть унікальні зразки геологічних порід. Цілком ймовірно, що глибоке буріння дозволить виявити родовища корисних копалин, розширить уявлення людей про будову надр Землі.

Источник: http://pidruchniki.com/12920522/geografiya/litosfera

Технічна енциклопедія TechTrend

А Б В Г Д Е Є Ж З І Ї Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Ю Я

Потужність — земна кора

Потужність земної кори в ціломузменшується, якщо геотермії зміщується ближче до осі температур, що забезпечується високою теплопровідністю, пов’язаної із циркуляцією мас води від вільної поверхні аж до нижньої кори, як, наприклад, у випадку паннонского басейну.

Потужність земної кори в різнихчастинах земної кулі не залишається постійною. Найбільшої потужності кора досягає на континентах, і особливо під гірськими спорудженнями (тут товщина гранітної оболонки досягає 30 — 40 км); передбачається, щб під океанами потужність земної кори, позбавленої гранітної оболонки,не перевищує 6 — 8 км.

Потужність земної кори тут не перевищує 5 — 7 км, в її складі відсутній гранітний шар, а потужність осадового шару незначна, що різко знижує перспективи нафтогазоносності цих територій.

Потужність земної кори в цілому зменшується, якщогеотермії зміщується ближче до осі температур, що забезпечується високою теплопровідністю, пов’язаної із циркуляцією мас води від вільної поверхні аж до нижньої кори, як, наприклад, у випадку паннонского басейну.

В даний час потужність земної кори всередньому приймається рівною /о діаметра Землі.

Особливістю континентальної кори є наявність коренів гір — різкого збільшення потужності земної кори під великими гірськими системами. Під Гімалаями, на-потужність кори, по-ві-досягає 70 — 80 км.

Приблизно такими жбули умови і в наступний, катархейскій, період розвитку Землі, який тривав, ймовірно, 0 5 млрд. років (4 0 — 3 5 млрд. років тому), коли поступово збільшувалася потужність земної кори і, ймовірно, відбувалася її диференціація на більш потужні і стабільні та менш потужні ірухомі ділянки.

Країна гори і низовини Далекого Сходу має умовну межу: на заході та півночі вона збігається з долинами річок Олек-ма, Алдан, юдом і Мисливство, на сході включає шельф Охотського та Японського морів, на півдні проходить по державному кордоні.Потужність земної кори досягає 30 — 45 км і дзеркально відображає основні великі орографічні одиниці.

Південне крило Великого Кавказу (на півночі і північному сході регіону) являє собою веерообразную складчасту асиметричну структуру, складену переважноюрськими і крейдяними відкладеннями, і характеризується значною сейсмічністю. Потужність земної кори становить 45 — 80 км. Тут розташовані обидва виділених нами аномальних району. За даними магнітотеллуріческого зондування[Шолпо, 1978 ], Шар підвищеної провідностірозташований під Великим Кавказом у вузькій смузі вздовж головного хребта і південного схилу, але на сході вона розширюється і захоплює райони Дагестану, де розвинені вапнякові відкладення. Цей шар має товщину близько 5 — 10 км і розташований на глибині 20 — 25 км під осьовоїзоною мегантиклинорія. По простяганню відбувається поступове занурення цього шару до 60 — 75 км на перікліналях. Малий Кавказ (на південному заході регіону) з морфологічно чітко вираженими вулканічними апаратами ділиться на три великих мегаблоку. Західне крило МалогоКавказу характеризується розвитком мезозойських вулканогенно-осадових формацій і інтрузій. Воно відрізняється пологої складчастістю.

Структурно-тектонічна схема надглибокої частини Тунгуської системи рифтів (склали Ю.Т. Афанасьєв, Ю.С. Кувикін звикористанням Картки нафто-газоносності СССР. Для виділяються масивів характерний континентальний тип розрізів земної кори, в системах рифтів її потужність значно зменшена. Інші розрахунки[Коган, 1975 ]оцінюють потужність земної кори до 25 — 20 км в центральних частинахТунгуської і вілюйському западин, до 25 — 30 км в Саяно-Єнісейської западині і до 30 — 35 км — в меридіональної системі рифтів, які поділяють Анабарского і Оленек-ський масиви.

Південно-Каспійська депресія має розріз земної кори океанічного типу. Гранітний шар відсутній вмежах глибоководних частин Південного Каспію, а потужність земної кори не перевищує 50 км. У межах СГД виявлені наступні великі геоструктурні елементи: на морі — це Апшерон-Прібалханская зона піднять. Бакинський архіпелаг, Туркменська структурна тераса іглибоководна зона Південного Каспію, а на суші — Куринська западина, яка зоною Талиш-Ванда — ського максимуму ділиться на Ніжнекурінскую і Среднекурінскую депресії. Апшерон-Прібалханская зона піднять перетинає Південний Каспій в субширотне напрямку.

Виникнення в результаті прояву ендогенних факторів великих гірських споруд стимулює діяльність поверхневих, екзогенних, агентів, спрямовану на руйнування гір. Разом з тим, згладжування, вирівнювання рельєфу дією екзогенних факторів призводить до скорочення потужності земної кори, зменшенню її навантаження на більш глибокі оболонки Землі та часто супроводжується випливанням, пов-маніем кори. Так, танення потужного льодовика і руйнування гір на півночі Європи, на думку вчених, є причиною ного здіймання Скандинавії.

Потужність земної кори в різних частинах земної кулі не залишається постійною. Найбільшої потужності кора досягає на континентах, і особливо під гірськими спорудженнями (тут товщина гранітної оболонки досягає 30 — 40 км); передбачається, щб під океанами потужність земної кори, позбавленої гранітної оболонки, не перевищує 6 — 8 км.

Континент, материк — найбільший масив земної кори, більша частина поверхні к-рого виступає над рівнем Світового океану у вигляді суші, а периферич. Потужність земної кори змінюється від 35 до 75 км. Виділяються внутрішньоконтинентальні і окраїнних-континентальні структури.

Земна кора істотно розрізняється по товщині (потужності) і геологічною будовою. Кент Конді (1976) розрізняє п’ять океанічних і п’ять континентальних типів земної кори. Потужність земної кори дна океанів становить 5 — 8 км і складається з нижнього базальтового шару, середнього і верхнього осадового.

Виділення радіогенного тепла в минулому Землі. Земна кора за сучасними уявленнями є верхній твердий шар Землі, розташований між поверхнею геоїда і сейсмічної кордоном Мохоровичича. Вся сума наших знань по геології, геофізиці і геохімії свідчить про те, що дно океанів і континенти — це структури провідного планетарного значення. Вони відрізняються один від одного будовою земної кори, її складом і характером геологічного розвитку. Потужність земної ко ри в межах континентів і океанічного дна неоднакова. Під континентами потужність земної кори в межах 30 — 40 км, місцями вона зменшується до 20 км, а в гірських складчастих спорудах збільшується до 80 км. Під океанами земна кора тонша і змінюється в межах 10 — 20 км, включаючи шар океанічної води. Земна кора має складну будову і складається з комплексів осадових, магматичних і метаморфічних гірських порід. Шари осадових і метаморфічних порід мають переривчастим характер.

Источник: http://techtrend.com.ua/index.php?newsid=4071

Лекції з геохімії

Хімічний склад земної кори

Радіоактивні ядра атомів нашої планети можуть бути поділені на первинні та вторинні. До первинних належать ті, які були отримані Землею в період її утворення в спадок від більш давніх космічних систем, в яких відбувався ядерний синтез. До вторинних радіоізотопах відносяться ізотопи, що виникають в сучасних умовах в результаті взаємодії космічних променів з атомами переважно атмосферних газів Землі-

Якщо ми порівняємо кількість найбільш поширеного 10Ве — 430 т із загальною масою Землі — 5,974.1021 т, то стане цілком очевидно, наскільки мізерну масу речовини Землі складають вторинні радіоізотопи. Розподіл найбільш поширених на Землі первинних природних радіоактивних ізотопів U, Th і К в гірських породах нерівномірно. Найбільшим вмістом U, Th, К відрізняються кислі породи — гранітоїди. Найменша їх концентрація виявлена ​​в глибинних ультраосновних породах. Загалом, дані визначень показують, що радіоелементи зосереджені переважно в алюмосилікатної корі, значно нижче їх концентрація в мантії і абсолютно незначна концентрація в ядрі. Якби у всьому обсязі Землі концентрація радіоелементів була б такою, як в корі, то Земля мала б високу температуру і велика частина її знаходилася б в розплавленому стані. тепловий стан нашої планети вказує, що радіоактивність зосереджена переважно в периферичних частинах її і у напрямку до центру швидко убуває.

Середнє значення k для гірських порід одно 0,025 Дж / ​​см. с, dt / ds;-геотермічний градієнт в межах 10 — 40 0 С / км. Грунтуючись на сотнях вимірювань теплових потоків в різних точках земної кулі, включаючи дно океанів, підрахували, що Земля щороку втрачає 7,95.10 20 Дж. Якщо ми звернемося до даних табл. 37.то побачимо, що радіоактивна генерація тепла 9,6 — 44,5.10 20 Дж на рік має той же порядок і в загальному дещо перевищує втрату навіть для моделей з мінімальною концентрацією радіоактивних речовин (наприклад, модель Г. Юри). Отже, радіоактивність відіграє провідну роль у сучасному тепловому балансі нашої планети. Слід, однак, додати, що в далекому минулому радіоактивність Землі була більш високою, ніж зараз. Це, природно, випливає з самого експоненціального закону радіоактивного распадатех елементів, які знаходяться ссейчас в земних надрах, плюс ті які вже розпалися в початкові стадії розвитку Земля получа ла в 4-5 разів більше радіогенного тепла, ніж в сучасну епоху від розпаду 235і, основними джерелами радіогенного тепла Землі були ізотопи 4ОК і 235і, в сучасну епоху головна роль належить 232Th і 238 U. Ми має дані (частково розглянуті вище) про присутність в той далекий час у тілах сонячної системи деяких відносно нетривких радіоактивних ізотопів з періодами напіврозпаду 10 6 — 10 8 років, що виникли в епоху ядерного синтезу важких елементів. У стародавніх метеоритах, як уже зазначалося, виявлені сліди розпаду 244 Рu і 1291 за ізотопним складом ксенону і по треках осколкового ділення 244 Рu.

Очевидно, що щільність гірських порід дна океанічних басейнів в середньому перевершує щільність континентальних порід. Вимірювання гравітаційного поля на великих висотах за допомогою штучних супутників Землі показали, що в загальному сила тяжіння над материками така ж, як над океанами. Звідси випливає, що маса, яка припадає на одиницю площі під поверхнею океану, така ж, як і під поверхнею суші, незважаючи на велику різницю в щільності в межах земної кори. Тому тільки відмінність густин глибоко зануреного матеріалу може компенсувати спостережуване відмінність в щільності поблизу поверхні.

Рівність теплових потоків суші і океанічного дна призводить до дуже важливим геофізичним і геохімічним наслідків: континентальна кора сформувалася внаслідок диференціації матеріалу мантії у вертикальному напрямку, великий горизонтальний перенос речовини грав невелику роль. У той же час локалізація материкових мас в одній з півкуль планети свідчить про те, що сам процес диференціації мантії мав односторонню спрямованість у просторі. Слід вважати, що асиметричний лик Землі в загальному визначився глибинними процесами, які мали місце на самих ранніх етапах історії планети.

Головні закономірності середньої поширеності елементів у земній корі зводяться до наступного:

1. Поширеність хімічних елементів у земній корі характеризується великими контрастами, причому якщо порівняти кларки найбільш і найменш поширених елементів, не рахуючи елементів радіоактивних, то побачимо, що коливання в поширенні досягають 10 10.

ПО оцінкою А. Ферсмана, ізотопи типу ^ 4п складають 86,30% маси земн.ой кори, 12,7% ваги кори становлять ізотопи типу 4п '+ 3 і лише 1% припадає на ізотопи 4п + 1 і 4п + 2.

Неважко помітити, що в багатьох випадках закономірності поширення елементів у земній корі в загальному повторюють закономірності, встановлені для космічного речовини нашої Галактики. Однак є й деякі чітко виражені відмінності. Так, у порівнянні з кам'яними метеоритами, найбільш близькими за складом до Землі тілами (зокрема, евкріти), в земній корі відносно більше О, Si, Аl, Na, К і менше S, Fe, Ni, Сr, Mg. У земній корі правило Гаркінса проявляється менш чітко. У порівнянні зі складом Сонця і великих зовнішніх планет в земній корі, як і на Землі в цілому, спостерігається різкий дефіцит легких газів Н, Не N, Ne. — I

1.РАДІОАКТІВНОСТЬ ЗЕМЛІ І ТЕПЛОВОЇ БАЛАНС

Витрата тепла здійснюється тепловим потоком, що йде з глибин планети до її поверхні, а також такими активними процесами, як вулканізм, гідротермальних діяльність, тектонічні рухи. На думку геофізиків, Земля втрачає своє тепло переважно шляхом провідності. Тепловий потік dQ розраховують за формулою

2 Хімічний склад земної кори

Хімічні елементи в земній корі знаходяться в різних формах: частиною у вигляді вільних атомів або іонів, Але в основній масі вони пов'язані між собою, утворюючи ті чи інші фізичні тіла. Так як властивості елементів періодично повторюються, то існують цілі групи елементів які в цих тілах зустрічаються разом. Виникають родинні сімейства елементів — парагенезіси або асоціації, які в структурних зв'язках можуть грати одну і ту ж роль. Але виникають сімейства елементів і з протилежними властивостями, які завдяки цьому і утворюють ті чи інші структури. Сідерофільние елементи, споріднені залозу, утворюють між собою тверді розчини в рудах і суміші в сплавах, зустрічаються разом в метеоритах, літофільние, зв'язуючись з киснем, якого багато в земній корі, утворюють камінь — гірські породи, халькофільних менше і вони утворюють скупчення сульфідів — кольорові руди, атмофільние — газову атмосферу, біофільние формують тканини живих організмів, галогени — утворюють соляні родовища і т. д. Однак, завдяки здатності до різних типів хімічної і фізичної зв'язку, деякі елементи можуть належати і різним родинам. Слід зазначити, що серед елементів ми зустрічаємо не тільки типових представників геохімічних груп по В. Гольдшмідт із ясно і однозначно вираженими геохімічними властивостями, але також і такі елементи, які поєднують у собі властивості сідерофільних і халькофільних, халькофільних і літофільних, тобто знаходяться в проміжному положенні, що відбиває відсутність різких кордонів в природі. Наприклад, залізо володіє літофільнимі, халькофільних і сідерофільние властивостями. У середовищі, багатою киснем і кремнієм, залізо поводиться як літофільних елементів, утворюючи оксиди і гідроксиди, силікатні мінерали. У середовищі, де замість кисню присутній сірка, дає пірит, пірротін. Олово в природі зустрічається головним чином у формі оксиду — каситериту, але по ряду інших властивостей воно відноситься до халькофільних елементів і утворює сульфіди,

Спостережувана частина земної кори в межах континентів за своїм складом наближається до граніту, тому ми можемо говорити про гранumo-осадочно-метаморфuческом шарі земної кори як найбільш вивченому. біля основи розділу Мохоровичича склад земної кори змінюється і гранітний матеріал за сейсмічними даними замінюється більш щільним матеріалом.

Земна кора складається з двох основних шарів: гранітного (гранітно-метаморфічного) і підстильного його базальтового шару. На дні океанів, за винятком крайових частин, прилеглих до материкам, гранітний шар повністю відсутній, і земна кора складається тільки з одного базальтового шару. рис. 31

Останні геофізичні дані показують, що істотні відмінності материкових і океанічних областей простягаються не тільки до сейсмічної границі Мохоровичича (максимум 80 км) але і сягають глибин порядку кількох сотень кілометрів.

Геотермічні вимірювання показали, що в середньому поверхневі потоки тепла в континентальних областях дорівнюють тепловим потокам через океанічне дно. Однак потужна континентальна кора містить більше радіоактивних елементів, ніж тонка базальтова океанічна кора. Таким чином, дані гравіметрії, теплових потоків і сейсмології вказують цілком виразно, що континентальні структури простягаються до глибин порядку 500 — 800 км.

Про поширеність елементів дають уявлення статистичні середні дані — кларки, названі так на честь американського геолога Кларка, який першим почав займатися цим питанням. Можна вважати кларки в масових, об'ємних, атомних відсотках від загального вмісту елементів в тих чи інших природних утвореннях. Атомні кларки, вперше підраховані для земної кори А. Е. Ферсманом, висловлюють процентні кількості числа атомів елементів. Об'ємні кларки показують, який обсяг у відсотках займає даний елемент. Вони вперше були підраховані В. М. Гольдшмідт. В основу підрахунків були покладені розміри іонних радіусів найважливіших породоутворюючих елементів. В результаті багаторічної роботи різних дослідників у даний час зібрано величезний аналітичний матеріал, що характеризує склад земної кори.

2. Переважають в земній корі небагато елементи. Усього вісім елементів є головними будівельниками літосфери: О, Si, Аl, Fe, Са, Na, К, Mg.

3. Ведучий хімічний елемент земної кори — кисень, що становить мало не половину її маси. Масовий кларк кисню оцінюється в межах 46,4 — 49%. Його атомний кларк по А. Ферсману — 53,3%, а об'ємний кларк по В. Гольдшмідт — 92%. Ці цифри є відображенням великих розмірів іона кисню 0 2.

4. Порівняння поширеності елементів у земній корі з їх положенням у періодичній системі показує, що із збільшенням порядкового номера Z поширеність елемента нерівномірно убуває. Переважне значення в земній корі мають елементи легені з низькими атомними вагами і невеликими порядковими номерами. Ця особливість складу кори була відзначена ще Д. І. Менделєєвим, який вказав на велику відносну поширеність елементів початкових періодів своєї таблиці. Найбільш поширені елементи в загальному обмежуються Z = 28, більш важкі елементи становлять мізерну частину земної кори.

5. Серед елементів земної кори можна виділити ті, які виявляють особливі контрасти поширення. Слідуючи А. Е. Ферсману, їх можна розділити на надлишкові — дають піки вгору на полулогарифмической кривої Кларків, і елементи недостатні, що дають піки вниз. До надлишковим можна віднести О, Si, Аl, К, Са, Fe, Sr, Zr, Sn, Ва, РЬ, до недостатнім — інертні гази Не, Ne, Аг, Кг, Хе, потім і, Ве, В, Sc, Ge, Se, Ra, Rh, Pd, Ті, Re, 05, Ir, Pt, Аі.

6. У поширенні елементів земної кори чітко виступає значення парності як за величиною порядкового номера Z, таки за значенням масового числа А провідного ізотопу. Як відомо, ця залежність була сформульована як правило Гаркінса — Оддо: парний елемент в періодичній системі більш поширений, ніж сусідній непарний. Проте ця залежність серед елементів земної кори виражена менш різко, ніж у метеоритному матеріалі.

7. Серед надлишкових елементів земної кори особливо переважають ті, домінуючий ізотоп яких побудований за типом 4n, наприклад: 16 0, 24 Mg, 28 Si, 4О Са, 56 Fe, 88 Sr 90 2r, 12 0Sn, 138 Ва, 208 Pb. Більшість з цих ізотопів є магічними. Поза значення магічних чисел залишаються тільки 24Mg, 28Si, 56Fe.

Зазначені відмінності в складі земної кори і найближчих космічних тіл сонячної системи пов'язані з різною їх історією. У період свого утворення наша планета або втратила легкі гази, або сформувалася з речовини, позбавленого їх значних кількостей.

Земна кора — найбільш легка оболонка твердого тіла планети, продукт диференціації її мантії з провідним значенням кисню як головного аніона, сприяючого концентрації найбільш типових оксифільних (літофільних) елементів. Останнє, головним чином і визначило підвищену концентрацію в земній корі таких непарних елементів, як Na, К, Аl, в порівнянні з мантіейі метеоритним речовиною.

Загалом, кілька перефразовуючи формулювання А. Ферсмана, можна зробити висновок, що в земній корі переважають легкі елементи парних порядкових номерів, майже всі без винятку, складові перші чотири періоду системи Д. Менделєєва, нерадіоактивні і представлені ізотопами, побудованими переважно за типом 4п і рідше за типом 4п + 3

Источник: http://uadoc.zavantag.com/text/4675/index-5.html

Внутрішня будова Землі

Земля має складну внутрішню будову. Про будову Землі дізнаються переважно на основі сейсмічних даних — за швидкістю хвиль, які виникають при землетрусах. Безпосереднє спостереження можливе лише на невеликій глибині: найбільші свердловини досягають понад 12 км (Кольський півострів).

У будові Землі три основні оболонки: земна кора, мантія та ядро.

Верхня з оболонок товщиною від 5 до 70 км — земна кора. Через кожні 100 м глибини щільність речовини зростає в середньому на З °С.

Глибше земної кори, до 2900 км розміщена густіша силікатна оболонка — мантія. Біля нижньої її межі температура 2000—2500 °С. Мантія поділяється на верхню і нижню, межа між ними проходить на глибині близько 1000 км. Усередині мантії на глибині 100— 250 км під континентами і 50—100 км під океанами починається шар речовини підвищеної пластичності, що наближається до плавлення, так звана астеносфера. Підошва астеносфери знаходиться на глибинах 400 км.

Центральну частину Землі становить ядро, радіус якого дорівнює 3470 км. Воно поділяється на зовнішнє ядро (від 2900 до 4980 км) і внутрішнє (від 4980 км до центру Землі). Ядро Землі силікатне. Температура в центрі Землі не перевищує 5000 °С.

Вважається, що у внутрішній частині ядра речовини перебувають у розплавленому рухомому стані, і в ядрі внаслідок обертання планети виникає електричний струм, який створює магнітне поле Землі; зовнішня частина ядра тверда.

Внутрішні оболонки Землі мають різний речовинний склад, що пов’язується із диференціацією первинної холодної речовини планети в умовах її сильного розплавлений. Вважається, що при цьому найважчі елементи (залізо, нікель та ін.) проникали вглиб, а відносно легкі (кремній, алюміній) піднімались. Перші утворили ядро, другі — земну кору. При розплавленні одночасно виділялись гази і пара води, які сформували первинну атмосферу і гідросферу.

Поняття «літосфера»

Літосфера (земна кора) — верхня тверда кам’яна оболонка Землі, зверху обмежена атмосферою і гідросферою, знизу — поверхнею більш щільного ультрафіолетового субстрата мантії — поверхнею Мохоровичича, яка встановлена на основі сейсмічних даних. Поверхня Мохоровичича — поверхня розділу між земною корою і мантією, встановлена югославським ученим А. Мохоровичичем і названа його ім’ям.

Товщина земної кори під рівнинами 30— 35 км, у гірських регіонах — 50—75 км, а в межах западин морів та океанів — від 5 до 10 км. Верхня частина земної кори складається головним чином з осадових порід. Осадова оболонка, середня (виражена тільки в межах континентів) — гранітна, нижня (розвинута під континентами та під океанами) — базальтова. На кристалічних щитах осадового шару, як правило, немає, а є «гранітний».

Типи земної кори

У будові земної кори три шари порід. Верхній шар називається осадовий, бо він складається переважно з осадових порід: пісків, глин, вапняків. Поширений майже скрізь на планеті, але його потужність коливається в значних межах — від кількох метрів на виходах на поверхню давніх кристалічних порід до 15 м у Баренцовому морі. Середній шар називають гранітним за його схожість із щільністю магматичних порід — гранітів. Поширений переважно під материками, потужність його змінюється від 0 до 20 км. Верхня частина гранітів у деяких районах, наприклад на Кольському півострові, в Житомирській області, виходить на поверхню і доступна для безпосереднього вивчення. Нижній шар земної кори, найменш досліджений, умовно названий базальтовим, за щільністю схожий з цією гірською породою. Як і осадові породи, поширений повсюдно, а потужність його коливається від 3 до 40 км.

Особливості будови земної кори під континентами і океанами були причиною поділу її на два типи: континентальну та океанічну. їхня межа не збігається з межами материків та океанів, вона проходить по океанічному дну на глибинах 2000—3500 м. Часто визначають ще третій тип земної кори — перехідний; у цій зоні спостерігається чергування ділянок континентальної та океанічної кори.

Континентальний тип земної кори найпотужніший. Його середня товщина 43,5 км, мінімальна (близько 20 км) — на стику з океанічною корою, максимальна (до 75 км) — під гірськими хребтами Тибету, Тянь-Шаню, Паміру. У цьому типі здебільшого добре виражені всі три шари порід — осадові, гранітні, базальтові.

В океанічного типу земної кори мала потужність (5—20 км). Він дуже поширений. Характерна його особливість — немає гранітного шару. Тому осадові породи незначної потужності залягають безпосередньо над базальтовими.

Для перехідного типу земної кори характерна велика контрастність, властива зонам сучасних геосинкліналей. До перехідного типу кори належать Курильська дуга, ділянки, зайняті Чорним, Середземним, Червоним і Карибським морями, а також окремі підводні хребти. Утворення перехідного типу кори пов’язане, мабуть, з активним горотворенням.

Згідно з найновішими даними, зовнішня оболонка Землі — літосфера — це мозаїка з семи великих (Євроазіатська, Африканська, Північноамериканська, Південноамериканська, Тихоокеанська, Індо-Австралійська та Антарктична) і кількох менших плит, шо перемішуються одна відносно іншої. Краї плит чітко окреслені глобальними системами розподілу епіцентрів землетрусів. Можливі три типи відносного руху плит 1) дивергенція, або розходження їх у різні боки; 2) конвергенція, або сходження внаслідок зустрічного руху; 3) проковзування однієї відносно іншої так званими розломами.

Источник: http://pidruchniki.com/12461220/geografiya/litosfera_relyef

Тема: Розвиток уявлень уявлень про будову землі і земної кори.

План лекції:

    Ідеї про утворення і розвиток Землі. Будова Землі за даними геофізики і геохімії. Будова земної кори. Сучасні уявлення про утворення земної кори.

Ідеї про утворення і розвиток Землі.

З школи ми знаємо, що Земля складається з трьох основних частин: літосфери, мантії і ядра. Однак це відображає рівень знань про будову Землі на кінець XVII століття.

На підтвердження цього можна навести дані, що починаючи праць Р.Декарта (Початки філософії, 1644 р.), математика і філософа Г.Лейбніца (Протогея, 1693 р. і Теодицея, 1710 р.) вже були закладені ідеї оболонкової будови Землі.

Не можна не дивуватися наскільки вірним матеріалістичним шляхом розвивалась наукова думка Декарта. Він писав, що Сонце і зірки складаються з текучої речовини, а за фізичним станом вони схожі на полум’я. Земля теж колись була спочатку вогняним тілом. Потім при охолоджені, за його уявленнями, утворилось ядро, дві частини мантії і земна кора.

Г.Лейбніц теж вважав, що Земля колись була вогняною, розплавленою кулею. Потім на її поверхню піднялись шлаки, з яких утворилася тверда земна кора, а під нею знаходиться магма. Прогинання земної кори і заповнення прогинів солоними морями, в яких нагромаджувались осадки, Лейбніц помилково пояснював наявністю великих порожнин під тонкою земною корою. Але думка про походження осадочних і магматичних порід була в цілому вірною.

В середині XVIII ст. в науках про Землю і Всесвіт утвердились ідеї про розвиток Землі. Основні з них належать Ж.Бюффону, І.Канту і М.В.Ломоносову.

Свої погляди французький вчений Бюффон виклав у 1749 р. в «Теорії Землі». Згідно його уявлень, Земля спочатку була в розжареному стані, бо вона відокремилась від Сонця в результаті удару комети у світило. Тоді ж утворились інші планети Сонячної системи. Пізніше Земля охолола і повністю затверділа. Бюффон вважав, що всередині Землі знаходиться тверда, подібна до скла речовина. Вище розташовані оболонки із піску і глини. Вчений допускав, що після затвердіння земної кори її повністю покривало море, а рельєф дна був схожий на рельєф суші. Потім материки піднялись над рівнем моря. Цю теорію згодом було названо плутоністичною (від бога вогню Плутона за древньогрецькою міфологією). Цікаво і те, що Бюффон передбачав існування єдиного материка, який складався із Європи і Північної Америки. Це передбачення майже через два століття підтвердилось, коли було доказано, що в ранньому палеозої на місці сучасної Північної Атлантики існував материк, який об’єднував Північно-Американську і Східно-Європейську платформи. Тільки це було в багато разів раніше ніж передбачав автор гіпотези.

Перед геологічною наукою має заслугу і відомий німецький філософ І.Кант. Вона полягає в тому, що вчений в 1755 р. в книзі “Загальна історія природи і теорії неба” на основі закону про всесвітнє тяжіння обґрунтував гіпотезу про походження Землі і Сонячної системи із пилоподібної туманності, в якій у центрі утворився згусток речовини, що потім розігрівся – сучасне Сонце. Із залишку речовини утворилась Земля та планети із своїми супутниками.

На формування уявлень про будову Землі великий вплив мали праці М.В.Ломоносова «Слово о рождении металлов от трясения Земли» (1753 р.) і «О слоях земных» (1763 р.), в яких розвивались ідеї загальної будови Землі та зміни земної поверхні під впливом внутрішніх і зовнішніх сил.

Значний вплив на формування уявлень про будову Землі і особливо земної кори мали наукові висновки академіка Петербурзької академії наук П.С.Палласа. Здійснивши експедиційні дослідження в різних провінціях Російської держави, а також вивчивши існуючі на той час наукові праці про геологічну будову Кавказу, Анд, Альп та інших гірських систем, Паллас в 1777 р. виклав свою теорію будови Землі і утворення гір. Основне в ній те, що найдавнішою «первозданною» породою є граніт, з якої складається вся внутрішня частина Землі або її значна частина. Ядро вчений вважав твердим, що складається з граніту або магнетиту (залізистого мінералу).

На думку Палласа спочатку всю поверхню Землі вкривав океан, над яким здіймались лише гранітні острови. Вулканічні виверження, підняття гірських систем і навіть континентів відбувалися в результаті горіння колчедану (сполуки металів з сіркою) в надрах Землі. Уявлення Палласа про Світовий океан і про роль потоків в утворенні шарів порід були використані представниками нептуністичного вчення (від бога моря Нептуна), а його твердження про катастрофічні явища мали значний вплив на природознавців і, зокрема, на основоположника катастрофічного вчення в розвитку життя на Землі – Ж.Кюв’є.

Значну увагу питанню будови Землі приділяв у своїх працях професор Фрейбергської гірничої академії А.Г.Вернер (1787), який відомий в геологічній науці як найбільш яскравий теоретик нептунізму. Він рішуче відкидав гіпотезу Бюффона (основоположника плутонізму) про утворення земної кори з розплавленої, а потім застиглої маси і вважав, що вирішальна роль в її утворенні належить осадкам, що утворились в Світовому океані.

Великий вплив на формування уявлень про земну кору мала праця шотландського вченого Джеймса Геттона «Теорія Землі» (1795). Він надавав “підземному вогню” і вулканічним явищам вирішального значення в утворенні земної кори. Розплавлена маса, яка, за уявленням Геттона, існувала в середині Землі, активно впливала на підняття земної кори. В результаті – виникали нові острови, зминалися в складки осадочні шари, утворювались гірські системи. Останні руйнувались під впливом Сонця, води і повітря, а уламки зносились в море, де вони ущільнювались під впливом внутрішньої температури Землі. Через деякий час ці шари порід знову під впливом внутрішньої енергії піднімались на поверхню Світового океану. Так повторювалось все спочатку. Ці явища супроводжувались діяльністю вулканів, що призводило до утворення магматичних порід: трапів, базальтів, гранітів та інших. Отже, хоч Геттон і надавав вирішального значення ендогенним (внутрішнім) процесам, все ж він не відхиляв важливих висновків в утворенні осадочних порід у Світовому океані і це мало великий вплив на уявлення про формування земної кори і зокрема «базальтової», «гранітної» і осадочної оболонок.

Велике значення для наукових висновків про походження і будову Землі мала космогонічна гіпотеза французького астронома і математика П.С.Лапласа, яка була опублікована в 1796 р. в другому томі «Викладення системи світу». Вона розвивала і доповнювала вчення І.Канта, від чого в узагальненому вигляді одержала назву гіпотези Канта-Лапласа. Опускаючи уявлення Лапласа про походження Землі з розжареної газової туманності, що існувала навколо Сонця, звернемо увагу на те, що він вважав існування вогнево-рідинної маси всередині Землі, яка була прикрита тонкою корою. З цими висновками Лапласа погоджувалось багато видатних вчених, в тому числі О.Гумбольдт, Д.І.Соколов, О.О.Іностранцев, І.В.Мушкетов, та інші. Але з другої половини XIX століття уявлення про внутрішню будову Землі значно доповнились. Так, відомі американські вчені-геологи Д.Дена і А.Лазо прийшли до висновку, що між корою і ядром Землі існує шар в’язкої маси і що саме в ній криються причини коливальних рухів на континентах.

Уявлення про будову Землі були істотно доповнені працями відомого англійського астронома Дж.Дарвіна (сина Ч.Дарвіна). В 1870-80 роках він писав, що Земля спочатку була в розплавленому стані, про що свідчить її сферична форма; що всередині планети існує не тільки висока температура, а й величезний тиск. Від цього стан її надр твердий і разом з тим в’язкий.

Поряд з фізичним станом надр Землі в XIX ст. розвивались уявлення про її хімічний склад. Ряд німецьких, англійських і французьких вчених прийшли до висновку, що ядро планети складається з нікелістого заліза. Цю думку підтримував і Д.І.Менделєєв.

Уявлення про залізо-нікелевий склад ядра Землі одержали найбільше визнання, яке ґрунтувалось на метеоритному походженні нашої планети і розрахунках її щільності. Зародилась нова наука – порівняльна планетологія, яка почала вивчати сферичну будову планетних тіл. Взагалі ж уявлення про геосфери одержало астрономічне, фізичне, хімічне і геолого-географічне обгрунтування. Найбільш повно воно знайшло відображення в трьохтомній праці австрійського вченого Е.Зюсса (1831-1914) «Лик Земли» (1909). Він прийшов до висновку, що тверда Земля підрозділяється на “літосферу”, внутрішню більш важку “барисферу” і залізо-нікелеве ядро (NiFe), агрегатний стан якого передбачався як повністю або частково рідинним. В такій ”літосфері” вчений виділяв два шари: неоднорідну земну кору, що складається переважно з кремнію і алюмінію – SiAl і проміжний шар між ядром і корою, який складається з кремнію і магнію – SiMa. Цей вчений виділив у складі земної кори осадочну оболонку, або стратисферу.

Норвезький геохімік В.М.Гольшмідт в 1922 р. виділив силікатну оболонку, під нею – сульфідно-оксидну, а всередині Землі – ядро.

Будова Землі за даними геофізики і геохімії.

В 1909 р. югославський геофізик А.Мохоровичич установив нижню сейсмічну межу земної кори, яка потім була названа на його честь “Поверхнею Мохоровичича” (скорочено Мохо). Межу ядра на глибині 2900 км установив у 1914 р. Б.Гутенберг. А в 1915 р. інший геофізик В.Клуссман поділив мантію на дві частини – нижню і верхню. В 1925 р. земна кора розчленовується австрійським геофізиком В.Конрадом на «гранітний» і «базальтовий» шари. Межу між шарами назвали “Поверхнею Конрада”. На рік пізніше Б.Гутенберг детально обгрунтував наявність під літосферою пластичної оболонки, яку раніше сейсмічними методами встановив Дж.Барелл і назвав її астеносферою. Грецькою мовою ασθεγηζ (астенос) означає “слабка сфера”. В 1936 році датчанка І.Леманн відкрила внутрішнє тверде ядро Землі.

Таким чином, накоплений науковий матеріал дозволив на кінець 60-х років дати майже беззаперечне уявлення про будову Землі. Вона складається з трьох основних частин: земної кори, мантії і ядра. Земна кора складається з трьох оболонок: осадочної, «гранітної» і «базальтової» з перехідними шарами – “поверхнями”. Мантія поділяється на три частини: верхню, середню і нижню. Всередині верхньої мантії в інтервалі 75-150 км є в`язкий шар, що називається астеносферою. Середню мантію недавно стали називати “Шаром Голіцина”. В нижній мантії виділено перехідний до ядра шар. Ядро поділяється на зовнішнє і внутрішнє, а між ними також існує перехідний шар.

Щодо літосфери, то слід чітко знати, що до неї належить два шари – земна кора і підкорова тверда частина мантії. Іншими словами літосфера – це тверда оболонка Землі, що залягає вище астеносфери.

Перед тим, як перейти до розгляду особливостей оболонок, або геосфер і шарів, нагадаємо, що Земля має форму геоїда (близьку до трьохвісного еліпсоїда), який зумовлений нерівномірним розподілом мас різної щільності в надрах Планети. Якщо маси не вистачає – відбувається опускання поверхні геоїда відносно поверхні сфероїда (фігури, що схожа на еліпсоїд обертання), а при її надлишку – підняття. Такі відхилення коливаються від 50 до 150 м. А взагалі, сили обертання сплюснули Землю в напрямку полярного радіуса на 21, 38 км, а різниця між великою і малою півосями екваторіального еліпса становлять 213 м. Радіус земної кулі, при умові, що він проведений від середньої поверхні геоїда, буде дорівнювати 6371 км.

Кулеподібність Землі першим передбачав ще Піфагор (древньогрецький вчений – 371-497 роки до н. е.). Але науковий доказ такої форми належить Арістотелю (384-322 роки до н.е.), який першим пояснив природу місячних затемнень, як тінь нашої планети. Великий англійський вчений І.Ньютон (1643-1727 рр.) розрахував, що обертання Землі обумовлює відхилення її форми від правильної кулі і надає їй деякої сплющеності біля полюсів. Причиною цього є відцентрова сила Fц, величина якої збільшується із збільшенням радіусу обертання r, тобто при наближенні до екватору. Тому на полюсі сила тяжіння максимальна, а на екваторі — мінімальна.

Маса Землі дорівнює 5,98 * 10 24 кг, а середня щільність – 5,517 * 10 3 кг/м 3 (тобто 5,5 т.). На земну кору припадає 0,8% всієї маси планети. Якщо враховувати, що щільність порід становить 1,6 – 3,2 * 10 3 кг/м 3. то це говорить про те, що речовина в надрах Землі значно важча від середньої величини. Але там вона міняється в різних оболонках і шарах, що видно з таблиці 1.

Таблиця 1.

Назва оболонок

(геосфер)

Середня глибина

Источник: http://npu.edu.ua/!e-book/book/html/D/ipgoe_kfg_Geologiya/60.html

Смотрите еще:

  • Бородавки сглаз Народные приметы о бородавках Если бородавка появляется на правой стороне шеи, в данном случае примета о бородавках - это показатель приобретения, материального блага. Считается, если бородавка появляется именно на этом месте, значит человек смог добиться того, к чему стремился, и […]
  • Акне в зоне декольте Причины появления прыщей на груди в зоне декольте Причины появления акне на груди Белые и небольшие прыщи (закрытые комедоны) — это подкожные бугры без каких-либо симптомов воспаления. Такой вид акне формируется под влиянием закупоривания пор, может проявляться как результат простудного […]
  • Акне механизм образования Акне (угри). Причины, виды, симптомы и диагностика Что такое акне? Акне (угри ) – это воспалительное заболевание кожи. при котором происходит повреждение сальных желез и волосяных фолликулов. Проявляется это образованием множества прыщей в различных участках тела (в основном в области […]
  • Герпес манифестная форма Рецидив генитального герпеса: что делать при повторном диагнозе? У большинства больных генитальным герпесом нередко случаются повторные обострения вирусной инфекции, которые могут сопровождать человека на протяжении даже всей его следующей после заражения жизни. Оглавление: Увы, но […]
  • Бородавка на пальце кровоточит Появление бородавки на пальце ноги связано с активностью вируса папилломы человека. Результатом его вредоносной деятельности становятся небольшие узелкоподобные уплотнения, доставляющие неудобства при ходьбе. Неблагоприятными факторами, ускоряющими патологический процесс, могут […]
  • Где лечить розацеа Розацеа кожи Розацеа – это одно из наиболее распространенных кожных заболеваний. Оно практически никогда не диагностируется у детей, в группе риска – люди, достигшие 40-летнего возраста. Из этой статьи вы узнаете о симптомах розацеа на каждой стадии развития заболевания, о его формах и […]
  • Акне и гормональная активность Причины гормонального акне Акне – воспалительный процесс, который вызывается изменениями, происходящими в структурах пилосебации. Фото 1 — Акне Это не просто косметологический недостаток, легкая проблема, а серьезное дерматологическое заболевание, которое может свидетельствовать о […]
  • Збудник краснухи Краснуха ^ Збудник - вірус краснухи. ^ Ризик у вагітних - 20% вагітних сіро-негативні. ^ Шлях передачі - повітряно-крапельний. ^ Клініка у вагітної - легка вірусна інфекція (висип, артралгія, лімфаденопатія). ^ Діагностика - серология (виявлення IgM або значне підвищення титру IgG). ^ […]